Дезу о её формировании якобы ещё при СССР в Инет запустил я. Каюсь. Она была сформирована уже в незалежной Украине.
Гончаровкий 908 одшб никаким боком к ней отношения не имеет. Дата расформирования батальона отстоит от даты формирования бригады на несколько лет.
А всяческое имущество это особый вопрос - не так уже его много в оаэмбр.

По 95 бригаде .
По-памяти , директива (приказ) о формировании 95 УЦ АМВ (так до 95/96 года называлась бригада ) был подписан в 1992 году, в самом начале  1993 года часть стала пополняться л/с .Место дислокации стало районы Богуния и Смоковка ,на месте дислокации бывших частей ТА,например на Богунии на месте кадрированного полка.Офицерский состав подавляющее большинство перевелись из ВДД, УЦ ,овдбр, СпН ГРУ ,ОРБ ставших уже других государств , солдат и сержантов- выбирали из частей гарнизона (может ещё откуда из частей АМВ точно не знаю ,т.к. во время службы я этих бойцов уже не застал ) , первый призыв чисто в часть - весна 1993 г. Не знаю точно почему бригаду назвали УЦ ,никогда чисто учебным подразделением она не была- все учебные подразделения части готовили кадры только для себя ( карантин, зенитчики и т.д.). До осени 95 года УЦ  состоял из 4-х отдельных батальонов ,батальона обеспечения, дивизионов и отдельных рот . Вроде хотели в будущем сделать 2-ю аэромобильную дивизию,перевести некоторые подразделения УЦ непосредственно под Киев . Всё это было при Кравчуке . Потом в 95 году было сокращение войск ( к примеру из АМВ вывели 23 оаэмбр), из УЦ сократили  один опдб , дивизионы ( зенитчики и миномётчики) стали батареями , комендантская и хим стали взводами , в БМТО сократили роты и ввели туда РДО ,рем .роту-стал батальоном обеспечения , а в отдельных батальонах сократили ПТБ , потерпели изменения из подразделения обеспечения батальонов.
После этого вначале 2000-х гг. как слышал ,бригада ещё немного была сокращена.
Частью командовали :
-п-к Кинзерский
-п-к Чабаненко
-п-к Хортюк
- сейчас комбриг 95-й -Швец ( сын  бывшего главы администрации Днепропетровской обл -п-ка ВДВ Швеца). Слышал такое-что в самом начале частью командовал генерал-майор Раевский-но наверное деза , при мне он был нач.управления АМВ.
С 94 года часть постоянно ( кроме 2003 г.) учавствует в парадах в Киеве , международных учениях , подразделения бригады с 98 года учавствуют в миротворческих миссиях в странах бывшей Югославии,Ираке.
Насчёт имущества бригады -точно не знаю, например парашюты были не новые , возможно оно и поступило из расформированных одшб.

Генерал-майор Раевский Виталий Николаевич в 1991-1992 году был командиром 242 УЦ ВДВ в Гайжюнае , знаю что до этого был комбригом 56 одшбр в т.ч. и в ДРА( на этой должности и выводил бригаду из ДРА) .Командиром 22 ОБрСпН он не был.
Кинзерский до перехода в 95  УЦ  был НШ  242 УЦ ВДВ , а Чабаненко командиром 301 упдп 242 УЦ ВДВ.
Хортюк и срочную служил в ВДВ (кажись в 137 полчке),"рязанец",где служил офицером в ВДВ ВС СССР не знаю ,на в середине 90-х поработал в СБ Президента Украины (как говорили).
Швец ,кроме должностей в 95 оаэмбр был НШ 25 овдбр .

Днём части официально является 5 октября , потому что 5 октября 1994 года УЦ было вручено боевое знамя (укр.образца) одной из первых в ВС Украины (первой -1 аэмд).

Какое отношение к формированию 95 УЦ имели три расформированных в 89 году  одшб этого региона Украины постараюсь узнать,мне это тоже интересно .

Насчёт имущества бригады могу добавить , что и береты,камуфляжи десантного образца  на складах были проклеймены концом 80-х гг (были и новые), РД и АКС (они то тоже не из пехоты поступили) тоже откуда то поступили в часть -количество то не малое , даже после сокращения в бригаде было более 1.500 человек , тот же ВДК (правда его могли сделать непосредственно в части). Так что базой (материальной) расформировнные перед этим 3 года назад три одшб могли послужить реально .Планировали ли создание в конце 80-х гг. на базе расформированных одшб - бригаду ? Врядли конечно -но всё может быть . Офицеров ,которые служат в части с самого начала осталось очень мало , я недавно со своим ротным общался -пробежался по фамилиям -почти никого из "старых" в бригаде уже нет .
Ещё по бригаде - с 93 по 96 года в бригаде активно велось строительство -вначале делали ремонт на месте ППД , а когда в 95 г. прошло сокращение - казарму 12 и 14 батов стали переделывать в общежите для офицеров ,оградили забором . Первые прыжки в бригаде прошли в 94 году и до 96 года в/с совершали прыжки только из Ми-8 , а в конца лета 96 г. л/с совершил прыжки из ИЛ-76 (скорее всего под Озёрным) .Прыги совершали в районе Смоковки и на бригадном (гарнизонном) полигоне в районе трассы на Староконстантинов (забыл как сёла там называются,через реку Тетерев), там же на полигоне и дислоцируется на постоянке и подразделения бригады для обслуживания полигона и находящихся там на занятиях подразделений бригады.
Одной из первых частей ВС Украины бригада ( в/ч А-0281) стала учавствовать в международных учениях- октябрь 94 года учения в Голландии заняли общее 2 место , 96 год(август-сентябрь) учения в Чехии , потом в Латвии  и т.д. Подразделение для участия в учениях формировалось на базе 12 батальона .При мне часто приезжали иностранные делегации ( май 95 -голландцы,декабрь 95 - американцы из 82 и 101 дивизий, февраль 96- из ООН по линии МС)
Вообще на середину 90-х батальоны были отдельные вначале 2 аэромобильно -десантные и 2 парашютно десантные , в 95 г. один опдб сократили, так вот 11 бат тащил караулы , 12 бат входил в состав СБР , 13 бат - на его базе готовили парадную коробку на главный парад в Киеве . Ну а так конечно подготовка в батальонах ничем друг от друга не отличалась .
Сейчас говорят некоторые подразделения бригады дислоцируются на Корбутовке . Штаб бригады как был так и остался на Богунии (напротив ЖВУРЭ -кто знает ).
Первая потеря в бригаде при проведении миротворческих миссий была в конце 90-х в бывшей Югославии-погиб солдат ,водитель.
Во время прошлогоднего теракта в Ираке погибли и военнослужащие 95 бригады .
Ранее бригада входила в состав ПрикВО,  в составе частей центрального подчинения. Сейчас насколько понимаю- в северное оперативное командование в состав 8 АК .

Вспомнил вот ещё при моей службе Швец был зам .командира 13 батальона 95 бригады .
Слышал что Раевский до назначения командиром 242 УЦ командовал 38 овдбр ,правда ли это?
С 12 по 20 февраля 2006 года в Форт Брегге (Северная Каролина)проходили совместные занятия 48 военнослужащих 95 оаэмбр, 1 ОБМП ВМСУ с американцами , десантирование из самолётов С-17 ,С -130 на американских парашютных системах ,ознакомление с вооружением .

Знаю ,что после перевода из АМВ в погранвойска Украины (где-то 2002 год) был командиром отряда СпН погрнавойск в Киевской области .

56 ДШБр из Афгана выводил п-к Евневич,который до должности комбрига был НШ ( при Раевском).А Раевский заменился из Афгана,по-моему,в 1986 году.

В этих годах,имел удовольствие,служить,под командованием Виталия Николаевича.Дай ему Бог здоровья!Хороший Человек и отличный командир!С ув.pilligrim.

Да, ошибся .Сейчас он командует (Евневич) российскими войсками в Грузии.

Ребят . реч вощето шла о 95 ОАЕМБр   .
Форум ???????????????????????????

ТАК ???? ИЛИ КАК??

Приветствую уважаемые!
Решил внести ясность про 95 бригаду, поскольку служил в ней с 94 по 2005.
Начало формирования - 1992 год на месте какой-то части ПВО (позже база хранения техники ПВО находилась долгое время на нашей территории). Официально сформирована в конце 1993года.
Первый командир - действительно Раевский, правда недолго. Изначально называлась Учебным Центром, поскольку в состав входил учебный батальйон, впоследствии расформированный. Сам Киндзерский даже наказывал офицеров за упоминание слова "бригада". После этого количество переформирований не поддаётся счёту, при этом каждый раз численность сокращалась. На данный момент дислоцируется в двух военных городках - Богуния и Корбутовка.
Тов. Швец был раньше не ЗКБ 13, а командиром 11 батальйона.

сейчас комбриг 95-й -Швец ( сын  бывшего главы администрации Днепропетровской обл -п-ка ВДВ Швеца)
[/quote]
Как оказалось это дезинформация .Отношения он к нему никакого не имеет . Кстати бывший глава Днепра служил срочную в ВДВ,офицером ВДВ не был.

Десантний гарт генерала Раєвського
Євген ЛЕВЧЕНКО


Постать генерал-майора Віталія Раєвського для українських аеромобільних військ не менш значима, ніж Василя Маргелова для ВДВ Росії. «Крилатій піхоті» він віддав багато років життя. З них два — командував бригадою в Афганістані, у 1991 році був призначений командувачем Аеромобільних військ, зробивши їх елітою українського війська. Зрештою, по відношенню до вояків у блакитних беретах по-іншому і не могло бути.

Він говорить спокійно, але за цим спокоєм відчувається впевненість і сила, характерні для людей, які бачили в житті чимало. Війна, кров, смерть — таке доводиться пережити не кожному. А пройшовши через це, зберегти волю до життя здатна тільки особистість сильна духом.

Що ж потягнуло хлопця з міста Хирів, що на Львівщині, у військові? Певно, доля. У ті часи багато його однолітків мріяли про це. Але Віталій був одним з небагатьох, у кого мрія втілилася в життя.

Закінчивши артилерійське училище, артилеристом він не став. Саме в цей час США розгортають в Європі 7-й корпус швидкого реагування, а Союз у відповідь формує 11 повітряно-десантних та десантно-штурмових бригад. Того ж року лікарська комісія визнала Віталія Раєвського придатним до служби у повітряно-десантних військах. На іншій комісії на запитання кадровика, де він бажає служити, Віталій Анатолійович відповів: «Де треба — там і служитиму». Певно, в цій відповіді весь Раєвський — солдат, готовий за наказом Батьківщини служити де завгодно.

Пунктом його призначення стала Фергана, де дислокувалася 105–та повітряно-десантна дивізія. Тут він і зробив свої перші стрибки з парашутом.

— Як сьогодні пам’ятаю той момент, — згадує Віталій Анатолійович. — Тоді з висоти тисячу метрів дивився на землю і вперше по-новому відчував висоту. Земля здавалась зовсім іншою, не такою, якою я звик бачити її з ілюмінатора пасажирського літака. Не вірилось, що, зробивши крок у безодню, залишуся живим. Але ось рука інструктора торкнулася мого плеча, і я, не роздумуючи, лечу вниз. У падінні чітко бачу землю, спочатку нерухому, потім вона починає обертатись навколо мене, і мені здається, що це я сам розкручуюсь. Відкриється парашут чи ні? Майже в ту ж мить чую хлопок — і ось я вже під білим куполом. І раптом неймовірна тиша і спокій… Але нерви ще напружені. Плавно спускаюсь. Перед самим приземленням розвертаюсь за напрямом вітру і падаю набік. Відчуваю під собою землю, і мене охоплює нестримна радість… Живий і навіть не травмований!.. Я зробив це!

Вісім років Віталій Раєвський прослужив в 111–му полку 105–ї дивізії. Одночасно здобував вищу освіту, навчаючись у Військовій академії імені М. В. Фрунзе. Після її закінчення служив на посадах начальника штабу, а згодом — командира полку. До речі, в Академії в одній навчальній групі з ним був майбутній міністр оборони Російської Федерації Павло Грачов. Їм ще не раз доведеться ділити шматок солдатського хліба. Але це вже буде на війні...

У 1985 році Раєвський отримав призначення в Афганістан, командиром 56-ї десантно-штурмової бригади. Перед призначенням командувач Повітряно-десантних військ запитав: «Як Ви ставитеся до того, щоб надати допомогу народу, який бореться за свою незалежність?» Віталій Анатолійович сказав прямо: «Якщо чесно, то впевнений: кожен народ має сам здобувати собі незалежність. Допомогу в таких справах вважаю недоцільною». Але коли командувач напряму сказав про призначення в Афганістан, відповів: «Товаришу командувач, я відповідаю, як і належить офіцеру, котрий отримав наказ: слухаюсь!»

За два роки перебування в Афганістані під керівництвом Віталія Раєвського та за його участі було проведено чимало операцій. Приміром, подолання перевалу Сантікандав, де душмани влаштували міцну оборону, обладнавши вогневі точки за всіма правилами воєнної науки. Щоб ці «редути» розкрити, з літака був скинутий десант. «Духи», звісно, зраділи такій недбалості «шураві» й відкрили вогонь з усіх «стволів», а тим часом всі їхні вогневі точки були зафіксовані з літака. Свою помилку вони зрозуміли тоді, коли замість солдатів на парашутах плавно приземлились... мішки з піском, і майже одразу почався обстріл перевалу з повітря. Так здавалось би неприступна оборона була подолана. Цю операцію нині вивчають у російських військових інститутах та академіях, в Україні ж і не згадують. Можливо, мемуари Віталія Анатолійовича допомогли б привернути увагу військових до його практики, адже його бойовий досвід може стати в нагоді багатьом військовим нинішнього покоління.

На війні Віталій Раєвський не ховався від куль, а завжди діяв, як того вимагала ситуація. Нерідко доводилося особисто ходити в гори та на зустрічі з главарями банд. Сказати, що він народився у сорочці — не скажеш, адже дістав тяжке поранення. Але визначний епізод наштовхує на думку, що доля була милостивою до нього.

Одного разу Віталій Анатолійович пішов з десантниками в гори. Поруч знаходився радист. У командира бригади в руках була лише трубка на довгому шнурі. Солдат йшов за ним. І раптом почався інтенсивний обстріл — запрацювали снайпери. Командир зупинився, віддаючи команди, а солдат пішов вперед. І раптом упав… «Що сталося?», — крикнув Раєвський, перечепившись через радиста. — «Я убитий», — відповів той. — «Як же ти тоді розмовляєш?» — «Не знаю», — відповідає.

А за кілька днів солдат показав фіолетово-чорний синець на грудях від кулі, яка застрягла у титановій пластинці його бронежилета. Вийшло так, що він фактично закрив собою командира, тим самим врятувавши йому життя. Справа в тому, що сам Раєвський ніколи не носив бронежилет. За це десантник був нагороджений медаллю «За відвагу».

Та не вберігся Раєвський від кулі. Діставши тяжке поранення, він повертається в Союз. І тут можна лише позаздрити мужності цієї людини. Він не залишив армію, більше того, вступив до Військової академії Генерального штабу.

У 1991 році Віталій Раєвський вже командував дивізією у Прибалтиці. Але коли його Батьківщина здобула незалежність і їй потрібні були кваліфіковані військові, Віталій Анатолійович довго не роздумував. У Фастові, на Київщині, ще живі були батьки, залишились родичі, друзі. Тому він попросив у командувача російських повітрянодесантних військ дозволу виїхати в Україну. Тим більше, що на запит, чи потрібен він там, прийшла ствердна відповідь.

В Україні Віталію Анатолійовичу запропонували кілька посад, зокрема, очолити Суворівське училище або обійняти посаду військового комісара у Черкасах. Такі пропозиції здивували бойового офіцера з вищою оперативно-стратегічною освітою, про що він прямо і заявив. Тож згодом йому доручили сформувати у Житомирі з’єднання Аеромобільних військ чисельністю 4,5 тисячі, і яке стало б резервом Верховного Головнокомандувача. Починати з нуля не довелося, бо від часів СРСР залишилася потужна матеріальна база. Тож Раєвський взявся до роботи. Незабаром він був призначений командувачем українських Аеромобільних військ, чисельність яких на той час складала 20 тисяч. Але на цьому Віталій Анатолійович не зупинився.

— Ми розробили концепцію розвитку «крилатої піхоти», — згадує він. — Планувалося сформувати великий центр парашутно-десантної справи в Житомирі. На базі колишнього училища радіоелектроніки мало бути засноване повітряно-десантне. Передбачалося також створення частин і з’єднань на базі існуючих ресурсів у містах Миколаїв, Хирів, Болград, Кременчук, тобто поблизу аеродромів. З цією пропозицією я та ще два полковники прийшли до міністра оборони Костянтина Морозова. Він з нами погодився, і ми почали працювати. Та коли прийшли до нього з доповіддю про конкретні шляхи реалізації наших планів, то Морозова на посаді вже не було. Але слід віддати належне його наступнику Віталію Радецькому, який розумів необхідність розвитку аеромобільних військ і всіляко нам сприяв. Із вдячністю згадую начальника Генерального штабу генерал-полковника Анатолія Васильовича Лопату, який допомагав оперативно вирішувати проблеми.

Тож почався процес становлення української «крилатої піхоти». Для підготовки кадрів в Одеському інституті Сухопутних військ був заснований факультет аеромобільних військ. Неподалік знаходився полігон, де можна було одразу закріплювати здобуті знання. На той час це був єдиний в Україні рід військ, здатний виконати бойові завдання без доукомплектування.

Українські десантники почали виходити на міжнародний рівень. Віталій Раєвський одним з перших українських військовиків побував у 101-й десантно-штурмовій дивізії США. На території України були проведені перші навчання «Козацький степ» спільно з польськими та британськими колегами. За словами Віталія Раєвського, його штатівські колеги виграють завдяки найновішим зразкам техніки та озброєння. Приміром, вертоліт Black Hawk уражає техніку на відстані 8 км. Зрозуміло, що американські десантники не знають жодних проблем із забезпеченням. Взяти хоча б навчальний центр 101-ї десантно-штурмової дивізії, що розташований у штаті Луїзіана. Ще за радянських часів навчальний полк був забезпечений озброєнням імовірного супротивника. Тобто якщо той атакує з повітря, то це обов’язково вертоліт МІ-8, з червоними зірками, прикриває його МІ-24. У цьому полку служать вихідці з Росії та України, тобто супротивник навіть розмовляє мовою «оригіналу». Кожен солдат забезпечений мобільним телефоном та автомобілем. У вихідні особовий склад частини відпочиває, але за сигналом через чотири години дивізія буде в повній бойовій готовності.

У 1995 році в Україні розпочалося скорочення аеромобільних військ. З «оптимізацією чисельності штатної структури» Віталій Анатолійович боровся кілька років. Але вік та поранення давалися взнаки. Спочатку він пройшов курс лікування в госпіталі, а потім звільнився з лав Збройних Сил. Загалом його військова служба тривала 33 календарних роки.

Але Віталій Анатолійович і сьогодні дотримується активної життєвої позиції. Десантний гарт дає йому наснаги плідно працювати і в цивільному житті. Та й цивільний він лише номінально, бо обіймає посаду віце-президента Українського фонду соціальних гарантій військовослужбовців та ветеранів Збройних Сил, є радником Міністра оборони України, членом президії Громадської ради при оборонному відомстві.

А ще він пише вірші, в які вкладає все, чим жив і живе зараз.

Десант — сувора це наука,
Та суму в серці не держу,
За мною третій тост, і сину
Берет блакитний бережу.

Так, колишніх десантників не буває. Якщо людина одягнула блакитний берет, то вона назавжди залишається у десантному братерстві. Та й девіз десантників «Ніхто крім нас» не залишається в минулому, а на все життя виховує в людині відповідальність та готовність прийти на допомогу тим, хто її потребує.

Взято здесь     http://vu.mil.gov.ua/index.php?part=article&id=551